Виступ Віктора Андрущенка на урочистостях з нагоди 100-річчя з дня народження Андрія Малишка

«Вельмишановні друзі!

Кожен університет пишається своїми випускниками, особливо високими й талановитими, тими, які зробили вагомий і видатний внесок у розвиток науки і виробництва, культури і освіти, моралі і духовності народу, суспільства і держави.

Таких випускників має й наш університет. Науковці і педагоги, політики, письменники і поети, прості сільські вчителі і видатні діячі науки і культури. Хтось у нас навчався, інший – працював, третій ввійшов в університет як організатор його діяльності чи духовний наставник молоді. Але всі вони складають велику Драгоманівську родину, зцементовану любов’ю до України, її чарівної мови і культури, працьовитого люду і його величності Вчителя.

Справедливим є й те, що одним з найперших серед них є випускник факультету соціального виховання (літературного підвідділу), видатний поет, істинний жайворонок української поезії Андрій Самійлович Малишко.

Переді мною залікова книжка ювіляра… Заліки, екзамени, педагоги, оцінки. Все, як у всіх. Однак… Кожен, хто спілкувався з ним, відчував глибоку одухотвореність хлопця, його спрямованість у майбутнє, любов до людини, народу і Батьківщини.

Юнак прагнув стати вчителем. І хоча на початку життя доля кинула його в царину медичної справи, майбутній поет обрав справу лікування душі – зрощення вічного, доброго, справедливого. Того найвагомішого, що робить людину Людиною.

Він любив дітей і… поезію. Й саме через поезію просвітлював, навчав і виховував – любити Батьківщину, її квітучу природу, родючі землі, звитяжний трудовий народ.

Я з тих країв, де в полум’ї зорі

Високе небо не вбирає цвіту,

І люди там, немов богатирі,

Руками воду тиснуть із граніту.

Ах, друже мій хороший, там мета,

Немов струна, що завжди із тобою.

І гомонять в братерському двобою

Блакитне небо і такі ж жита.

Він виховував віру у справедливість, основою якої є наполеглива праця і взаємна підтримка, дружба народів-братів.

Він ніколи не втрачав надії на краще майбутнє свого народу, мирного і світлого завтра народів європейського простору і світу.

Він звеличував цінності – близькі і рідні кожній людині; цінності, які змалечку пестувала у нас Мама, на яких наголошував суворий, але справедливий Батько.

У ті далекі, тепер уже – історичні часи в університеті працювали видатні педагоги і науковці: Агатангел Кримський, Микола Зеров, Павло Філіпович, Сава Христофорович Чавдаров… А керівником літературного гуртка був знаменитий Максим Тадейович Рильський.

Студент Малишко переймав їх дух і творчість, захоплювався їх здобутками й сам намагався бути кращим. Він не прагнув увійти в історію. Історія втягувала його в себе, робила речником епохи, володарем її непокірного духу, душевної величі, великого людського страждання.

Це були важкі часи. 33-й – рік несамовитого голодомору; 37-й – рік гоніння і репресій, нищення людей і культурних цінностей. А далі були війна і важка праця з відбудови народного господарства. Поет пройшов стежками історії з високо піднятою головою, гордістю за велич свого народу, його звитягу, з вірністю національним традиціям і спрямованістю у майбутнє.

Аж ніяк не випадково однією з головних ліній його знаменитої поезії стала тема Великої України – Батьківщини для кожного українця. Як найвища цінність. Батьківщина у Малишка тісно пов’язується з такою символічною категорією, як мати. Батьківщина – це мати! Ніжна, незабутня, єдина.

Мамо, я хочу поговорити з Вами

У Вашім житті, у Вашій смерті,

Як Ви колись перейшли полями,

Нас беручи на долонечки вперті.

Ось я бачу ті очі синії,

Пальці відчую завжди вузлуваті.

Б’ється мороз в посивілому інеї,

Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.

Альтернативи цій зв’язці не має і бути не може! «Любіть Україну» як матір, як сонце, як Долю – це, мабуть, від Сосюри. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала…» - це сам Малишко у своїй безмежній любові і відданості матері, народові, Батьківщині.

«Прочитайте вірші Андрія Малишка, або заспівайте його пісні, і тоді душа сповниться теплом рідного дому, осяється материнською любов’ю», пише Іван Драч у недавно опублікованій статті «Жайворонок над Україною».

Символічно, що саме тут поет звертається ще до однієї цінності – святої, вічної й незаперечної, як Божий світ. Це вчителька, яка для поета постає не інакше, як «світовою зорею». Розуміння вчительської професії, схиляння перед благородством душі вчителя, який своє життя присвятив школі й учням, утілилося у багатьох творах, присвячених цій нелегкій, але й натхненній праці. Звертаючись до образу вчителя, Андрій Малишко підкреслить в ньому найістотніше – вроджену інтелігентність, душевну щедрість і сердечну щирість, яких і сам мав доволі.

Школярських днів нам не забуть ніколи,

Не проказати їх, не проспівати,

Як бігали з торбинками до школи

У грізний рік, у славний рік двадцятий.

Забувши сміх, і примовки, і жарти,

Ми слухали, схилившися на парти.

Учитель піде тихо по діброві,

На кожнім слові перетомить очі:

«Трохим Іванович, ми живі і здорові…»

І вже він не засне до полуночі,

Ті голоси згадає повнозвучні,

Сусідам гордо скаже: - Пишуть учні.

Саме такого вчителя готує наш університет, який справедливо очолює педагогічну справу держави, а нині – вийшов на терени Європи.

Інститут української філології (в минулому факультет соціального виховання, відділ шкільний, підвідділ літературний – де навчався Андрій Малишко) виховав видатних представників літературної плеяди України. У різні часи тут навчалися: знаменита поетеса Ліна Костенко, поет-байкар Павло Глазовий, письменник Юрій Збанацький, поет Андрій Демиденко.

Нинішні студенти – це високо талановиті люди. Вірші чи прозові твори, написані ними на студентській лаві, засвідчують неймовірний злет духу незалежності і свободи. Любові до людини і Батьківщини, які утверджував Андрій Малишко, і які плекає наш університет.

В університеті діє Літературна студія, яку очолює наш випускник, поет Андрій Демиденко. Почесними професорами університету й одночасно учасниками його Літературної студії є видатні поети Борис Олійник та Іван Драч, Олекса Довгий та Павло Мовчан.

Нині в Інституті підростає талановита молодь, яка пише вірші. Повсті й оповідання, шанує своїх попередників, любить Україну, відстоює нашу мову і культуру, робить усе необхідне для їх утвердження в гуманітарному просторі Європи і світу.

В університеті працюють видатні науковці – академіки Микола Шкіль. Любов Мацько. Володимир Бондар; ми пишаємося, що тут є такі знаменитості, як Анатолій Авдієвський, Мирослав Вантух, Анатолій Паламаренко.

Враховуючи високі літературні традиції, заслуги Інституту у царині підготовки національних педагогічних кадрів, формування літературно-поетичного бомонду держави, пропоную назвати його «Інститутом української філології та літературної творчості» і присвоїти Інституту ім’я нашого ювіляра – Андрія Самійловича Малишка!

Як згадує у своїй прекрасній статті «Жайворонок над Україною», знаменитий поет і державний діяч Іван Драч, під час святкування п’ятдесятирічного ювілею Андрія Малишка видатна поетеса Ліна Костенко сказала такі слова «Ваші справжні друзі тут».

Сьогодні – столітній ювілей поета. І поет знову з нами. Вірніше, ми разом з ним. І саме тому, у його високу честь і одвічну пам'ять, з повною відповідальністю за майбутнє, за вчительську і літературну справу Україну, вслід за Ліною Костенко можемо сказати: «Андрію Самійловичу! Ми підтримаємо і понесемо у вічність підняті Вами знамена. Ваші справжні друзі тут!»

Слава ювіляру!

Слава нашому університетові!

Слава Україні!»